Демографічна ситуація

Загальна площа території України становить 603 628 км². Однак на початку 2014 р. російська федерація розпочала війну проти України, що призвело до окупації Автономної Республіки Крим і Севастополя, а також деяких районів Донецької та Луганської областей. Станом на 2021 р. під тимчасовою російською окупацією перебувало приблизно 43 300 км², або 7% української території. 24 лютого 2022 р. розпочалося повномасштабне вторгнення рф, у результаті якого частка тимчасово окупованої території України зросла до 11% (близько 64 600 км²). Загалом станом на кінець 2023 р. було окуповано майже 18% (109 тис. км²) території України, при цьому ЗСУ звільнили з початку війни близько 39 тис.км². Станом на 2024 р. під частковою окупацією перебуває територія АР Крим і п’яти (Луганської, Запорізької, Херсонської, Донецької та Харківської) областей України. 

За даними Державної служби статистики України, у 1991 р., коли Україна здобула незалежність, чисельність її населення становила 51,6 млн осіб. Надалі цей показник знижувався. Основною причиною, за висновками демографів, стало перевищення рівня смертності над рівнем народжуваності. Ще однією причиною демографічного спаду стало старіння населення, коли частка громадян віком до 17 років у структурі постійного населення країни постійно зменшувалася. Наприклад, перед війною вона дорівнювала 18,1% (2019 р.) і 17,9% (2021 р.). Така тенденція означає, що в майбутніх періодах кількість жінок репродуктивного віку буде скорочуватися, дітей також буде народжуватися менше, тож демографічний занепад може поглиблюватися.

* Без урахування тимчасово окупованих територій. Джерело: Державна служба статистики України.

Ще однією причиною незадовільної демографічної ситуації в Україні стали високі показники смертності чоловіків працездатного віку Очікувана тривалість життя українських чоловіків (65,1 року) майже на 10 років менша від аналогічного показника для жінок (74,4 року). Таким чином, за даними Держстату, на 1 січня 2022 р. чисельність населення в Україні знизилася до 41,16 млн осіб. Таке відчутне скорочення підтверджується й незалежними даними ООН, які розраховуються для міжнародно визнаних кордонів України. Згідно з цими розрахунками, чисельність населення в Україні у 2023 р. (період воєнного стану) вже зменшилася до 36,74 млн осіб.

Війна, розпочата росією проти України у 2022 р., істотно погіршила демографічну ситуацію в Україні. До вже наявних причин демографічного спаду додалися чинники воєнного характеру, зокрема велика кількість загиблих і поранених як серед військових, так і серед цивільних, а також масштабна міграція громадян України за кордон.

Згідно з даними Моніторингової місії ООН з прав людини, станом на січень 2024 р. в Україні було підтверджено загибель 10 233 цивільних осіб, 19 289 осіб дістали поранення. Утім, фактичні цифри, ймовірно, є набагато більшими.

За даними Офісу Генерального прокурора України, станом на лютий 2024 р. загинуло 527 дітей, 1 224 дитини дістали поранення. Насправді останні цифри можуть бути ще більшими. Також, за даними уповноваженої Президента України з питань дітей та дитячої реабілітації Д. Герасимчук, з України на територію рф, ОРДЛО та білорусі незаконно вивезено 200–300 тис. українських дітей.

Міграція

Щодо міграції, то станом на початок 2024 р. з України виїхало понад 6,44 млн українських біженців, із них майже 5,97 млн осіб перебувають у країнах Європи. Переважна більшість мігрантів (90%) – жінки та діти, здебільшого це люди працездатного віку (30–39 років – 42%, 40–49 років – 29%), 83% із них мають вищу або незакінчену вищу освіту.

Відбулася значна внутрішня міграція.За оцінками Міжнародної організації з міграції (МОМ), чисельність внутрішньо переміщених осіб у середині 2022 р. сягнула близько 7,1 млн. Уряд України повідомляв, що у 2022 р. довідку внутрішньо переміщеної особи (ВПО) отримали понад 2,7 млн осіб. За даними Уряду, депортовано в росію 230 тис. дітей.

Затяжний характер війни, великі економічні руйнування, нечіткі перспективи соціально-економічного повоєнного відновлення держави – усе це ускладнює повернення додому людей, які виїхали. При цьому багато сімей виявилися розділеними, коли жінки й діти перебувають за кордоном, а чоловіки – в Україні. Це додатково загрожує демографічному потенціалу країни в середньо- та довгостроковій перспективах.

За прогнозами Ради ЄС, унаслідок війни та залежно від її тривалості населення України може скоротитися на 24–33 % довоєнного рівня. Зміна статево-вікової структури українського населення внаслідок зменшення частки молоді до 20 років згодом тільки загострить проблеми відтворення населення в Україні.

Мови

Населення України багатонаціональне (Конституція України). Тому поряд з українською, найбільш поширеною мовою в Україні, у місцях компактного проживання національних меншин також використовуються румунська, угорська, болгарська, польська, російська, кримськотатарська та інші мови (Закон України ‘Про забезпечення функціонування української мови як державної’).

Серед іноземних мов найпопулярнішими є англійська, німецька та французька. 04 червня 2024 року Верховна Рада України прийняла Закон України ‘Про застосування англійської мови в Україні’, яким англійська мова офіційно визнана однією з мов міжнародного спілкування.

В Україні гарантується також вільний розвиток, використання та захист інших мов національних меншин України. Зокрема, для цього проводиться освіта дітей рідною мовою в місцях компактного проживання національних меншин. Наприклад, у 2023/2024 н.р. навчання угорською мовою здійснювалось у 67 закладах загальної середньої освіти, в яких було сформовано 918 класів; румунською – у 57 закладах загальної середньої освіти (974 класи); польською – у 54 класах, російською – у 20 класах тощо (дані інформаційного бюлетеня ДНУ ‘Інститут освітньої аналітики’ – ‘Відомості про мови навчання та вивчення мови як предмета у закладах загальної середньої освіти (без спеціальних ЗЗСО), 2023/2024 н. р.’).

Проросійськими політиками в Україні завжди провадилася діяльність щодо піддання сумніву статусу української мови як єдиної державної та необов’язковості виконання положень законодавства про українську мову. На ґрунті мовного питання розпалювалася міжнаціональна ворожнеча.

Повномасштабна військова агресія росії проти України, розпочата у 2022 р., тільки оголила справжні наміри рф. Війна супроводжується геноцидом українців. Зокрема, на тимчасово окупованих територіях АР Крим, Донецької, Луганської, Запорізької областей повністю знищено україномовний інформаційний, освітній, культурний простір, здійснюється примусова тотальна русифікація українського населення, реалізуються системні репресії проти тих, хто стає на захист української мови й самоідентифікації.

Наведені факти є порушенням міжнародного права. Політика окупаційної влади спрямована на культурний і ментальний розрив між населенням України та мешканцями тимчасово окупованих територій, щоб у майбутньому ускладнити їх зв’язок з українським соціокультурним простором або реінтеграцію в нього.

Водночас такий тиск окупантів призводить до зворотного ефекту. Так, частка громадян України, які спілкуються українською мовою в повсякденному житті, на підконтрольній українському уряду території у 2022 р. зросла до 71% порівняно з 2021 р., коли цей показник становив 64 %. Про це свідчать результати соціологічних опитувань.

Релігія

Релігійний склад населення України характеризується поліконфесійністю. Загалом в країні спільно проживають послідовники багатьох віросповідань – християни, мусульмани, індуїсти, буддисти, представники новітніх релігійних рухів тощо. Однак домінуючою релігією є християнство, яким охоплено близько 97 % усіх наявних конфесійних структур. Основним напрямом християнства в Україні є православ’я, хоча також представлено інші конфесії, такі як протестантизм і католицизм (в останнього найбільша конфесія належить Українській греко-католицькій церкві – близько 6 млн вірян).

Від початку здобуття Україною незалежності провідними православними юрисдикціями були Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП). Саме вони формували основні процеси церковного життя, лобіювали ті чи інші законодавчі зміни у сфері свободи совісті та свободи релігії, намагалися показати себе головним репрезентантом української ідентичності й спадкоємцем давньої Київської церкви. Неодноразові намагання українського суспільства примирити та об’єднати ці релігійні юрисдикції не мали успіху.

Проте у 2018 р. ідея Помісної Церкви набула нового звучання. Вона була сприйнята більшістю українських православних вірян, кліром, Президентом України, парламентом і Урядом України, місцевою владою та громадськістю.

Завдяки всебічному сприянню Вселенського патріарха Варфоломія І багатовікову мрію українців про національну Помісну Церкву було втілено в життя. 15 грудня 2018 р. у Софії Київській відбувся Об’єднавчий (Установчий) Собор єпископів, священників і мирян УПЦ КП, УАПЦ та частини УПЦ МП, результатом якого стало створення Православної Церкви України (ПЦУ). У січні 2019 р. Вселенський патріарх Варфоломій І у своїй резиденції в м. Стамбулі (Туреччина) вручив новообраному предстоятелю ПЦУ Митрополиту Епіфанію й тодішньому Президентові України Петру Порошенку Патріарший і Синодальний Томос з надання автокефального церковного устрою Православній Церкві в Україні.

Таким чином, з 2019 р. християнське православ’я України характеризується двома основними православними юрисдикціями – ПЦУ та УПЦ МП. Інституційна мережа цих двох православних юрисдикцій охоплює понад 50% усієї релігійної мережі України. За чисельністю вірян ПЦУ має істотну перевагу. Наприкінці грудня 2022 р. Інститутом соціології Національної академії наук України проведено опитування громадян України щодо їх приналежності до вірян ПЦУ або УПЦ МП. Лише 6,6% опитаних громадян висловили свою прихильність до УПЦ МП. У листопаді 2021 р. таких було 21,9%. Водночас частка респондентів, котрі зараховують себе до вірян ПЦУ, упродовж 2022 р. зросла з 36,1 до 45%.

Зазначені тенденції пов’язані з тим, що ПЦУ та УПЦ МП перебувають по різні боки лінії фронту, створеного повномасштабним військовим нападом рф на Україну 24 лютого 2022 р. Парламентська асамблея Ради Європи визнала Російську Православну Церкву інструментом впливу офіційної Москви й пропаганди, зафіксувавши це у своїй резолюції.

ПЦУ одразу категорично та однозначно засудила російську агресію, виступила за негайне відновлення територіальної цілісності Української держави, забезпечує підтримку України на міжнародній арені, організовує кампанії з надання гуманітарної допомоги потерпілим громадянам, ВПО, ЗСУ.

Натомість УПЦ МП, попри десятки тисяч жертв серед цивільного українського населення, зруйновані українські міста й села, тотальний терор, тортури, публічні страти, ґвалтування, у т. ч. малолітніх дітей, приниження, масові викрадення сотень тисяч українських дітей, знищення окупантами сотень культових споруд (серед яких переважна більшість – храми УПЦ МП), заперечує російську збройну агресію проти України, прикриває шовіністичну політику російського державного та церковного керівництва. За даними Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, унаслідок такої політики мережа релігійних організацій УПЦ МП поступово скорочується.

Отже, війна рф проти України буквально оголила пекучі проблеми церковного життя, й вони будуть розв’язуватися в контексті суспільної трансформації, яка каталізується суспільними процесами під впливом перебігу війни.